Митці світу про Шевченка

Шевченко як поет, художник, а найпаче як будитель і пророк свого народу, знаний у світі. Високо поцінована його поетична, мистецька творчість, та найбільша шана за те, що він безмежно любив і людей учив любити матір- Вітчизну, закликав захищати її від ворога-супостата і боротися проти гнобителів-поневолювачів. Найсильнішою зброєю в цій боротьбі у Шевченка було слово, він дарував «словам святую си­лу людськеє серце пробивать». За це світ звеличив і увічнив нашого пророка.

А «вдома», у Росії, ставлення до поета було дуже полярне - від замовчування до найзлішої хули.

Поет дивується, що уже майже десять літ (1840 - 1849) пройшло з того ча­су, як вийшов «Кобзар», а в Росії роблять вигляд, що нічого не сталося: «Ніхто й не гавкне, не лайне, неначе й не було мене».

Та поет помилявся. В Росії було таки кому «гавкати і лаяти» (добре слово про поета було під забороною). Першим хулите­лем Шевченка був сам цар Микола I, а далі… далі ціла зграя. Серед неї чільне місце посідав В.Белінcький. У йо­го описах діслося й українській літературі, і Шевченку як поету, як ху­дожнику, як людині і борцю за правду та його віру у перемогу справедливості. «Неистовый Виссарион» обурений до краю: «Хорошая литература, которая только и дышит, что простоватостью крестьянского языка и дубуватостью крестьянского ума». Ведучи словесну війну про віру і Шевченка, Белінський пише у листі до П.Анненкова: «Вера делает чудеса - творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченка сделать, пожалуй, мученика свободы».

Про сатиричні твори нашого поета В. Белінський пише: «Я не читал этих пасквилей и никто из моих знакомых их не читал, но уверен, что пасквиль на императрицу должен быть возмутительно гадок...» Як видно, суддя знає про що дбае: «не читав, але переконаний». Цю «юридичну норму» в усічаси Росія приміняла для катування і знищення тисяч і тисяч людей.

Російському літературному критику підспівувала і журналістка О.Штакенштейдер. Якою люттю дихають її записи в щоденнику про літературний вечір в Пасажі, що відбувся в листопаді 1860 року. «От вік вивчай і нічого не зрозумієш того, що називається публікою, - пише журналістка, - Шевченка вона так приймала, ніби він геній, що зійшов до зали Пасажу просто з неба. Шанували мученика, що потерпів за правду...».

Авторка не може збагнути, чого інших, як їй здавалося, також мучеників так не шанують. Так було до 1917 року. Так продовжувалося і після. Ставлення до поета не змінювалося.      

У 1918 році у Петербурзі було встановлено пам’ятник Шевченку з написом: «Великому украинскому поету-крестьянину Тарасу Григорьевичу Шевченко (1814 -1861 гг.). Великий русский народ».

Ось так! Шевченко – селянський поет. Ніби не він написав «Єретик», «Кавказ», «I мертвим, і живим» і ще десятки творів такого ж художнього і філософського рівня. Селянський поет ігоді! Для нього підходящий одяг - смушева шапка і кожух, та ще чоботи, від яких «несло дьогтем».

Оце і все! Ні пророка, ні генія, ні борця з тим же царизмом немає. Є слабкий дідусь у селянському одязі. А насправді він популярний, завжди молодий, енергійний, геній, який має безліч втілень і перевтілень.

Та слово знову дамо митцям. Пише В.Вересаєв, російський письменник: «Безстрашна революційність, запорізька жадоба до волі, залізна впертість, зосереджений гнів і велика любов, славне минуле в боротьбі з гнобителями, лукавий гумор, незрівнянна музика української мови, запах квітучих вишневих садив, пірамдальні тополі над битими хатами - все це поезія Шевченка».

Цю думку підтримує Аполлон Григор’єв: «Шевченко – останній Кобзар і перший великий поет нової великої літератури».

В.Обручов, оренбурзький генерал-губернатор (1842 - 1851), на відміну від обуреної журналістки, вечір в Пасажі описує із щирою радістю і захопленням: «Було літературне читання в Пасажі за участю Ф.М.Достоевського, В.Г.Бенедиктова, А.М.Майкова і Т.Г.Шевченка... Шевченка приймали із захопленням, яке буває тільки в італійській опері...

Читав малоросійські вірші... Публіка насолоджувалася мелодійністю його мови». Так сприймали і сприймають Шевченка більшість митців світової культури. Отож слово знову надаемо їм. Павлин Свенціцький, польський письменник, учасник польського визвольного повстання 1863 -1864 років, у своєму творі «Вік XIX в діях літератури української» (Львів, 1871) дав розгорнуту характеристику творчості Шевченка: «Великі поети Байрон, Гете, Словацький, великий і поет Шевченко! 3 тими поетами до ряду він став, перевершивши їх, величний!.. Погляньмо, чи є найменша проява життя України, щоб не відбилась вона, мов у чистому дзеркалі, в Тарасових поезіях.

Вона живе своїм поетом, пишається ним, в його поезіях вона вся. Поміж п’ятнадцятьма мільйонами не подивуємо душі живої, щоб не спорушилась в грудях на відгомін Кобзарської пісні! Тим він і великий, тим він і вищий понад усіх поетів».

Французький митець Е.Дюран (1838 -1903), літературознавець, перекладач, щоб читати твори Шевченка в орипналі, вивчив українську мову, потім їх перекладав. Він із захопленням писав: «По­ет (Т.Г.Шевченко) є народним у найширшому розумінні цього слова, він мав всі дані для того, щоб слова його перейшли кор­дон батьківщини і поширилися по Європі».

Високу оцінку творчості нашого поета поставив австрійський письменник і літературознавець К.-Е.Францоз (1848-1904): «В особі Шевченка замучено найбільшого співця українського народу, геніального поета. Його талант не міг повністю розвинутися, та вже одне те, що він зміг написати, забезпечує йому беземертну славу... Його біографія читаеться як роман, в якому герой замість вийти з темряви до світла потрапляе з ночі в ніч».

Думку австрійського письменника продовжує шведський письменник і славіст А.Єнсен (1859-1921): «В історії світової літератури мало таких при­кладів, щоб 26-літній поет виступив з такими зрілими творами перед наро­дом як Шевченко».

Поет Словенії Йоже Аб­рам стверджуе: «Жодна нація не має поета, який би був так зв’язаний з наро­дом, як подиву гідний Шев­ченко з Україною».

Та й у Чехії він знаний. Як стверджує М.Яріш: «У світовій поезії немає творів, які були б для чеського на­роду ближчими, ніж твори Тараса Шевченка».

Митці України, її діячі культури і літератури, колись і тепер, не менш послідовні в оцінці творчості Шевченка, його діянь, впливу на серця і уми людей.

Іван Франко (1856 -1916): «Я не знаю у світовій літературі поета, який би став таким послідовним, таким гарячим, таким свідомим оборонцем за права жінки на повне і людське життя. Вж терпів 10 літ від російської воєнщини, а зробив більше для свободи Росії, ніж 10 подібних армій». Сьогоднішні покоління такої ж думки.

«Кобзар» - не книга. «Кобзар» - Конституція України», - вважає Ю.Ілленко.

У свій час О.Гончар подібну дум­ку висловив так: «Кобзар» - книга, яку народ український поставив на перше місце серед успадкованих із минулого національних духовних скарбів. У «Кобзарі» мовби акумулюється духовний набуток поколінь...»

«Уже для багатьох поколінь українців, - стверджує Іван Дзюба, - Тарас Шевченко означав багато, що сама собою створюється ілюзія його всеприсутності, всезрозумілості, всезнания про нього... Шевченко як явище велике й вічно живе - невичерпний, нескінченний і незупинний. Волею історії його ототожнено з Україною і разом з її буттям триває його, вбираючи в себе нові дні й новий досвід народу, озиваючись до нових болів і дум, стаючи до нових скри­жалей долі.

Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе - свій час і Україну в нім».

Бабич Ганна. Митці світу про Шевченка // Прапор перемоги, 15.08.2015, № 33, с.7.